Світ надзвичайно широкий

Має укладисті далі

Від того і перші кроки

Майже завжди невдалі

Безпомічні вірші перші

Нещасне перше кохання

Немає ніяких звершень

А тільки одні поривання

А потім проходять роки

З’являється стримана сила

Поглянеш – а перші кроки

Вже й пилом давно притрусило

І смішно тобі, й сердито

І ти забуваєш часто

Для того щоб добре ходити

Раз десять треба упасти

Навшпиньки повертаюся в ті дні

Вони, як сонце, сходять у мені

Там є наш дім і обрій твоїх рук

Навшпиньки повертаюся в ті дні

Вони, як сонце, сходять у мені

Там є наш дім і обрій твоїх рук

А й правда, крилатим ґрунту не треба

Землі немає, то буде небо

Немає поля, то буде воля

Немає пари, то будуть хмари

В цьому, напевно, правда пташина

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я

А з правди, чесноти і довір’я

У кого – з вірності у коханні

У кого – з вічного поривання

У кого – з щирості до роботи

У кого – з щедрості на турботи

У кого – з пісні, або з надії

Або з поезії, або з мрії

У кого – з вірності у коханні

У кого – з вічного поривання

У кого – з щирості до роботи

У кого – з щедрості на турботи

У кого – з пісні, або з надії

Або з поезії, або з мрії

Людина нібито не літає

А крила має. А крила має!

Навшпиньки повертаюся в ті дні

Вони, як сонце, сходять у мені

Там є наш дім і обрій твоїх рук

Навшпиньки повертаюся в ті дні

Вони, як сонце, сходять у мені

Там є наш дім і обрій твоїх рук

Піднімає джміль фіранку

Каже: — Доброго вам ранку!

Як вам, бджілко, ночувалось?

Чи дощу не почувалось?

Виглядає бджілка з хатки

У дзвіночку добре спатки

Цей дзвіночок — як намет

Тільки дощ — як кулемет